У лісах ще вірять у весну.

У лісах ще вірять у весну.

А я плАчу, бо її не буде.

Зрубали восени мою сосну,

А я її все не забуду.

Затовкли усі-усі гриби,

І так, що наче їх не бУло.

Стежкою боїшся якось йти,

Бо капкани притягли вже люди.

Зайчики і білочки голодні,

Обіймає холодом усе зима,

А люди, що їм? В них ялинка, гості,
Свято в них, в будинку там краса.

Що їм до лісу? НащО він здався?
Через рік ще виросте нове.

Та забуваєте ж ви, люди, завше,

Що ліс  не фенікс, з попелу не заживе.

18.12.2015. 

Кожен з нас писав щоночі свої історії.

Кожен з нас писав щоночі свої історії,

А потім вони якось збувались  удень.

Я не пам’ятаю, як описувала твої очі,

Та і ти забув, який писав колір очей.

Ми вигадали одне одного на папері.

Написавши про мрії кульковою ручкою.

Вони здійснились і тепер стукають в двері,
А що, як не відчинити тому, хто є твоєю долею?

В тебе є чистий аркуш паперу, в мене чорнила.

Давай писати разом нову і спільну сторінку.

Не бійся описати всі, що бачиш, контури тіла,

Роздивись, в нас є час. Давай жити помаленьку.

18.12.2015. 

Вже осінь в цьому році не прийде.

Вже осінь в цьому році не прийде.

Пішла собі з вітрами десь у даль.

Ось нас зима вже снігом замете,

Даруючи холодну нам печаль.

Плями жовті, немов кров застигла,

Ще лежать вздовж вулиць та доріг,

А на них вже впала ковдра біла

І хризантеми  опустились нам до ніг.

В небі сонце ховається за хмарами,

Во’рони літають, мов зимові демони,

Мороз довкола стелиться узорами,

І лиш дитячі всюди лунають гомони.

02.12.2015.

Озираючись, я себе не бачу.

Озираючись, я себе не бачу.

В даль дивлюсь – там пусто.

Час годинника ніщо не значить,
А значить лиш енергія та русло.

У пошуку внутрішньої гармонії

Головне не втратити себе,

Аби не викликати агонії,

Аби не зламати  ребер.

Шукаючи відповіді на запитання,

Не потрібно досягати вершин.

Облиш усі свої таємні марення

І йди власною стежкою, один.

Удосконалюй свої життєві прагнення.

Де завзяття є  – там сила стоїть.

Не перетворюй життя на змагання,

Все одно ніхто нікого не переборить.

28.11.2015. 

Якби не сумувала...

Якби не сумувала, не написала б і слова.

Я тебе не знаю, проте обіймала у сні.

Твої обіцянки для мене немов колискова.

Та чи мені вони? Лиш сказані мені?

24 години у абсолютно кожній добі,

А ти зайнятий усі ці хвилини.

Я б висунула претензії у лице тобі,

Проте, я ж ніхто. То чи повинна?

10.11.2015. 

За покликом серця ховається прірва.

За покликом серця ховається прірва.

Впадеш, а назад без драбини ніяк.

Хочеться вірити, що є інша надія,

Тому в кожному відблиску – знак.

А в прірві холод дме з невидимих сторін.

Перед очима те, за що ми заплатили.

Граєш із самим собою в «Вір – не вір»,

Раптово впали, а ще в небо не злетіли.

О, так суворо чинить з нами серце:

Обирає шлях наосліп, віддає тепло;

А згодом так нервово б’ється

І бормоче, щоб краще цього не було.

28.11.2015.

Прошепотіти б тобі на вушко вірші.

Прошепотіти б тобі на вушко вірші.

Обіймати б тебе у казковій тиші.

Цілувати б уста твої солодкі, ніжні.

Поглядати б у очі твої найрідніші.

Дарувати б себе кожного дня.

Цінувати б тебе мов життя.

Оспівувати б тебе у піснях.

Бачити б у тобі всі бажання.

Планувати б із тобою майбутнє.

Забувати б із тобою вчорашнє.

Говорити б з тобою про таємне.

Кохати б тебе неймовірно завше.

24.11.2015.

Комусь би новий айфон, а комусь би життя.

Комусь би новий айфон, а комусь би життя.

У цьому світі цінності з відтінком парадоксу.

Десь між будівель сірих блукає та межа,

Що відділяє нас за змістом особистого списку.

У лікарнях хворих, мов би тих мурах недбалих,

Що чекають порятунку й дивляться щиро у вічі.

Здається, їх навіть більше, ніж голодних у кав’ярнях,

Проте других годують, а ті у чергах наче вічність.

Деякі люди на вулицях наче пилом припали,

Вік вже прожили і ходять наступний манекенами,

Бояться померти, аби на них раптом не накричали,

Що вони самі скерували верховними системами.

21.11.2015. 

Я не хочу, щоб ця осінь йшла.

Я не хочу, щоб ця осінь йшла.

Вона надто яскрава та самотня,

Вона як та зневірена душа,
Хоч велична яка, яка всемогутня.

  

Я не хочу її ось так відпускати.

Вітри її ніжно колихали волосся,

Запахи її немов соковиті цукати,

А її багаті поля… А яке ж колосся…

Я благаю, осінь. Зарано. Не йди.

Ще не все листя під ноги упало,

Аби не помітили твої ми сліди,

Ще не всі квіти у полі зів`яли,

Не йди.

Залишися, багряна моя царице!

На кілька днів затримайся на дворі.

Залишися, прекрасна сонячна жрице!

Допоки морози не прийдуть суворі.

17.11.2015. 

Мене манили лілії дурманом.

Мене манили лілії дурманом.

У полі вітер щосили дмухав, завивав.

І ліс кричав: «Тут щось не чисто! Тут омана!»,

А хтось на небі тяжко все зітхав.

Зітхав, бо то його старання,

Бо він забрав тендітні ті чуття.

А ми тепер розбитті від кохання,

Плетемося гіркою стежкою життя.

13.11.2015. 

Темнота збагачує світи...

Темнота збагачує світи,

Чарує все довкола німота,

Описують це все поети,

Доля в них склалася така.

У цьому Всесвіті безгранному

Ніхто не знав, що то за люди,

Що бачили у бездоганному

Таке, що хочеться забути.

Вони писали вічно на папері,

Мрійливо поглядали в даль,

Замикали усі в будинку двері

І кутали себе немов у шаль.

Їх душі наче плавали у небі,
Вони ж ходили легко по землі,

Але моментами усі-усі поети

Палили ті рукописи в огні.

Як горіли ті папери… Та чому? -

Ніхто ніколи відповідь не дасть.

Мовчать усі, поети й я мовчу,

Мабуть, схотіли дещо приховать.

12.11.2015. 

Якби не твоє сонце, милий...

Якби не твоє сонце, милий,

В мене і досі дощило б.

Ходила б собі по калюжах

Боса, сумна, спаплюжена.

У власних калюжах сліз

Топила б свої сподівання.

І хто б мене переніс,

Через ті калюжі зітхання?

Молилась, аби не втопитись,

Аби не пірнути в ту глиб.

Але встигла я схаменутись,

Як ти заслонив увесь світ.

10.11.2015. 

Ми ліниві, хворі, слабі та кволі ...

Ми  думаємо, що то така доля, де все темне і зле для нас.

Що то хрест наш важкий і поволі він тяжче стає повсякчас.

Ми нехтуємо усіма подачами, неначе їх не існує у світі зовсім.

Часто скулимо над невдачами, верещимо, що з нас досить.

Ми кидаємось в обійми пекла, бо наче воно порятунок єдиний.

Кожний день не сприймаємо як дарунок, але ж він може й останній.

Зовсім не замислюємось  про власні сили, які ми ще не пробудили.

Нам здається, що вже усі варіанти, що були можливі, ми використали.

Ми падаємо у багнюку самі, навіть, коли причин геть  нема.

Простіше ж «спочивати» й гнити в ямі, аніж щоб боліла спина.

Ми ліниві, хворі, слабі та кволі – але на словах, що кажемо самі собі.

Невже не краще стати до бою та перемогти себе в цій війні?

08.11.2015. 

За моїм вікном наче світ вимирає.

За моїм вікном наче світ вимирає.

І дерева і трави вже впали в сон.

Відчуття, наче життя все оминає

І кидає нас у пекельний вогонь.

Навіть намальовані мною квіти зів’яли.

Здається, що осінь зачіпає і змінює все.

Поглянемо у дзеркало: Ким ми стали?

А тими, ким не хотіли бути понад усе.

08.11.2015. 

Прекрасні дівочі статури.

Прекрасні дівочі статури

Тепер вже доступні усім,

Ходять пестливі натури

І  домальовують грим.

Чарують ці діви лиш тілом,

Бо розум їх чисте скло,

Та аби очі в них миготіли,

Та аби вони пили вино.

Проте ці забавки геть не діло

І запам’ятати повинні ті діви:

Не обов’язково оголяти тіло,

Щоб вас, любі мої, хотіли.

06.11.2015. 

Закохайся у мене, юначе.

Закохайся у мене, юначе.

Закохайся, а потім і покохай.

Але щоб ти ніколи не бачив,

Як я  плачу  від тих кохань.

Закохайся, аби любити,

Аби в майбутнє ступати разом.

Закохайся, аби поруч прожити

Все життя в раю немов.

Закохайся,  тільки по-справжньому,

Щоб кохав без бажання піти.

Закохайся у мене відчаяно,

Аби вистачило нам на віки.

06.11.2015. 

Він. Для нього. Йому.

Він знає, що я неслухняна.

Він знає, що я ядовита.

Але ж він від мене без тями,

Бо добра я, ніжна та тиха.

Для нього я хмари і сонце,

Для нього я злива і сніг.

Але ж я для нього і квітка,

Що стелиться біля його ніг.

Йому я й гострі ножі у спину,
Йому я й гіркі образи в лице.

Але ж він мене  нізащо не кине,

Бо для нього єдина я є усе.

03.11.2015.

Навіщо?

Навіщо тобі ті хмари,

Коли поруч Сонце сходить?
Навіщо чекаєш трамваю,

Коли він тут не ходить?

Навіщо рахуєш зорі,
Коли вони вічно згаслі?

Навіщо минаєш двері,

Коли ті навстіж?

Навіщо прагнеш свободи,
Коли сам куєш кайдани?

Навіщо брешеш народу,

Коли вже повні кармани?

Навіщо штовхаєш переднього,
Коли задні ще так далеко?

Навіщо вбиваєш життя,
Коли вже підлітає лелека?

Навіщо зраду чиниш,
Коли кохаєш міцно?

Навіщо ти звешся «людина»,
Коли ти не знаєш «навіщо»?

03.11.2015.

Хто напише книгу про нас...

Хто напише книгу про нас,

Якщо ми два герої і кволі?

Якщо ми не танцюємо вальс

Ні на площі, ні у холі?

Кому потрібна така історія,

Де кохання немає в словах,

Де не ходять за ручки до філармонії

І де не танцюють у серця такт?

Хто писатиме про звичайних,

Про тих, чиї почуття запальні

Не мають аспектів вульгарних?

Ніхто. Тому й пишемо самі.

03.11.2015.

Залишайся.

Залишайся зі мною поруч,

Надворі вже холодно. Зима.

Я зігрію тебе власноруч,

Навіть якщо змерзну сама.

Залишайся й нікуди не йди,

Обійми скоріш та заснемо.

Ранок снігом замете всі сліди

І тоді новою стежкою підемо.

03.11.2015.

Дав спокусу і відвернувся.

Дав спокусу і відвернувся.

Надію подарував та пішов.

На сльози мої усміхнувся.

Відчуття, що то був сон.

Сон, який не приснився,

Бо дотик твій пам’ятаю.

Тоді час  немов спинився,

І лиш тепер мене доганяє.

03.11.2015.

Твоїх слів мені замало.

Твоїх слів мені замало.

Ти як надто гірка кава,

Ще й без цукру.

Хто тепер має цілувати

Мені руки,

Коли ти мовчиш століттями?
До чого прагнеш ти?

До довголіття?

Ах, не чекай, юначе,

Що житимеш вічно.

Не чекай, що доля всміхнеться.

Буде щастя лиш поривами вітру,

І не ясно, чим усе обернеться.

03.11.2015.

Зайди до мене, милий, на хвилинку.

Зайди до мене, милий, на хвилинку.

Погляну я на тебе та й підеш.

Підеш собі ти на свою зупинку,

А ранком скажеш, що більше не прийдеш.

Тоді згадаю погляд твій сердитий,

Очі, що немов згаслі вогні,

Згадаю, у що був ти одітий

І кожну зморшку на лиці.

Згадаю я тебе не раз, не двічі.

Так швидко не забувається таке.

Але чому приходиш ти щоночі
У снах моїх й нагадуєш про те?

На ранок збудить Сонце крізь кватирку,

І кроки твої тихі, бо ти завжди рано йдеш.
Зайди до мене, милий, на хвилинку.

Погляну я на тебе та й підеш.

28.10.2015.

Кожний говорить лиш про себе.

Кожний говорить лиш про себе.

Що сталось із світом,

В якому небо

Святіше усіх

І всіма шановане?

Куди тепер подітись

Нам усім,

Панове?

Для нас є планета

Чи закрита країна,

Де лихо спить,

Де лиха не чинять?

Для нас є щастя

В такому світі?

І навіть не буде?

Ні, панове!

У своїх  кріслах ви не люди.

Бо  далі як жити,

Коли плачуть крізь діти?

27.10.2015.

Не питай!

Не питай! Не питай мене про минуле.

Не варте воно і слова твого.

Не питай, бо знов засумую.

А тобі навіщо воно?

Не питай! Не питай, що було до тебе.

Той час був темним та неживим.

Не питай, це неповага до мене.

Навіщо бути таким, як він?

Не питай! Не питай, що у серці моєму.

Там вихор чуттів і смарагди болі.

Не питай, бо не знаю, що у твоєму.

Якщо вогонь – мовчи. Бо заплачу поволі.

Не питай мене ні про що!

Даруй лиш щастя й букети любові.

Запитай мене як день, настрій, тощо.

І не тримай, мов пташку, в неволі.

В мені ж тліє минуле і зараз,

Досі попіл той жар дає.

Як Фенікс народжується не раз,

Так і любов відроджуючись живе.

24.10.2015.

Чи є пекло на Землі?

Чи є пекло на Землі?
Можливо так, воно між нами.
Де старі й де малі,
Стогнуть, в плачах помирають.

Життя ось тут, у краї нашім,
Таке тендітне й говірке,
Що його хочеться покинуть,
Втікаючи в далеке та німе.

Життя в нас тут і пекло поруч,
Вони на грані увесь час,
А ми повинні лиш власноруч
Створити краще все для нас.


18.10.2015.