Ми ліниві, хворі, слабі та кволі ...

Ми  думаємо, що то така доля, де все темне і зле для нас.

Що то хрест наш важкий і поволі він тяжче стає повсякчас.

Ми нехтуємо усіма подачами, неначе їх не існує у світі зовсім.

Часто скулимо над невдачами, верещимо, що з нас досить.

Ми кидаємось в обійми пекла, бо наче воно порятунок єдиний.

Кожний день не сприймаємо як дарунок, але ж він може й останній.

Зовсім не замислюємось  про власні сили, які ми ще не пробудили.

Нам здається, що вже усі варіанти, що були можливі, ми використали.

Ми падаємо у багнюку самі, навіть, коли причин геть  нема.

Простіше ж «спочивати» й гнити в ямі, аніж щоб боліла спина.

Ми ліниві, хворі, слабі та кволі – але на словах, що кажемо самі собі.

Невже не краще стати до бою та перемогти себе в цій війні?

08.11.2015.