В***

В тобі хмар більше, ніж у осінньому небі.

Погляд твій сумніший від океану глибин.

Знаєш, я б написала твоє ім’я на мольберті

І це була б краща з усіх в світі картин.

В твоїх мемуарах не буде жодної букви.

Голос п’янкий в тебе, як зріле вино.

Я змінюю заради тебе усі маршрути,

Та чомусь так часто зустрічаю, проте.

В тебе в думках сплітається уся погода.

Ріжеш словами, немов лезом кидаєш у очі.

Я – твоя єдина реальна турбота,

Через яку ти не спиш у зоряні ночі.

20.04.2016. 

Я знаю, що.

Я знаю, що щастя є.

У тихому «Алло» в телефоні.

У фразі «На тебе чекають в фойє».

У хвилюючому ритмі, що б’є у скроні.

Я знаю, що є журба.

У сльозах, що течуть рікою.

У болючих ранах поміж ребра.

У хвилинах, наділених самотою.

Я знаю, що є любов.

У поглядах близьких душ.

У гомоні птиць між дерев.

У краплинах дзеркальних калюж.

19.04.2016. 

Якось ангели спустилися з небес..

Якось ангели спустилися  з небес і мене забрали.

Я не кричала, бо, мабуть, давно про це знала,

Що настане час, коли за мною прийдуть,
Але не здогадувалась, куди саме заберуть.

Чотири хмаринки прийшли в мій дім зі світлом,

Заправили постіль, зібрали книжки і квіти.

Забрали мене, посадили у золотаве крісло

І дали у руки мені  нитки і спиці.

Наказали в'язати собі подальшу долю іншим узором.

Здивуванням моїм не було, звичайно, покою.

«Як долю? Яку долю? Хіба це не кінець життя?» -

Верещала я, а у відповідь старший янгол сказав:

«Ми дамо тобі волю. Ми дамо тобі шанс.

Але ти, моя доню, не проґавиш в цей раз,

Бо інакше буде війна, жорстока й холодна,

Ворог твій – ти сама, тому краще прислухайся, доню.»

Заплющились очі, замиготіло світло і прокинулась я у ліжку,

Отямившись, я озирнулась: на місці були усі квіти і книжки,

Але наче була сама я вже не та. А поруч на столику, ледь помітно,

Під купою журналів, за букетами квітів, лежали спиці і нитки.

02.04.2016. 

Від поглядів ницих тьмяніє краса.

Від поглядів ницих тьмяніє краса.

Вони  не від принців,

Але ти ж не сама.

Не одинока й на вид щаслива,

Та ти вже не та, що була.

Не така вже тендітна й мила.

Рухи ніжні тепер вже згрубіли.

Де поділась та усмішка щира?

Де коси, що були золотаво-білі?

Стою перед тобою і бачу іншу людину:

Посмішка сховалась в куточках губ,

Стирчать встромлені ножі у спину,

І погляд, наче переді мною труп.

Кажу: «Посміхнись, життя триває!

Не потрібно гасити сердешний запал.»

А мені хтось у відповідь тупо киває

Із таємничого  світу  дзеркал.

02.04.2016.